Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Країні. Мій талант ніяк іще не проступив. Та я й не знаю, як би він мав проявитися. Там я могла бачити справжні обличчя людей, але Тут усі й так мають свої обличчя. То як же я маю виявити свою інакшість? Жодних надприродних сил я поки що не відчула. Може, з часом?

А може, усе це сталося лише для того, щоб я потрапила Туди й Назад, щоб стала єдиною людиною, що їй вдалося зазирнути за межу? Може, головним моїм завданням і було розповісти про це людям? Що ж, якщо так, то я його виконала. Адже знаю, що зараз, поки я ще в лікарняному ліжку, десь уже друкується Книжка, яку я написала. Ні, яку написали ми вдвох із реципієнтом. І скоро цю Книжку читатимуть, отже, знатимуть правду. Я ж сама і словом не обмовлюся про те, що пережила насправді.

А зараз я лежу й набираю свої спогади на новенькому ноутбуці, що мені подарували з нагоди одужання. Тут дуже нудно, тому треба себе якось розважати. І хоч лікар заборонив зловживати цим диво-приладом, але поки він не бачить, я потроху виклацую невелику історію свого перебування в комі. Звісно, нікому цього не покажу. І не розкажу нічого. Друзі вже питали, чи я щось пам’ятаю з того періоду, коли була в комі. Людям властиво цікавитися всім незвичним, тому я вирішила їх не розчаровувати й дещо розповіла. Правда, не те, що сталося насправді, а те, що вони хотіли почути.

Оскільки я двічі пережила клінічну смерть (це коли опинялася в Коридорі), то й вигадала історію про довгий тунель і світло в його кінці (ну, не вигадала, а трохи прибрехала, бо Коридор − це не зовсім тунель). Цим я нікого не здивувала й не видала мешканців Країни. Нехай вони мені пробачать, бо взагалі нічого не розповідати просто не могла. Я ж фантазерка, письменниця. Я маю розказувати історії, щоб моїм друзям було цікаво зі мною. Саме за це вони мене й люблять.

Не знаю, чи скоро видужаю, але вже готова жити повним життям. Спочатку, звісно, буде непросто, − травми після аварії виявилися досить складні, і реабілітація буде тривала, − але я вже хочу творити. Часом це нелегко, бо, як уже казала, у мене іноді бувають проблеми з пам’яттю, увагою, адже черепно-мозкова травма − це не жарти. Сподіваюся на допомогу музи. Мені ж обіцяли, що час до часу під’єднуватимуться до мене як до реципієнта. Що ж, побачимо. На цьому ставлю крапку, бо трохи втомилася, та й лікар зараз прийде і сваритиметься. До того ж описувала я подорож до Країни, яка вже, по суті, завершилася. Тепер на мене чекає нове життя, нові розповіді, нові історії. А це вже матеріал для іншої книжки.

IV. Книжка

Вони зустрілися поглядами. Перша − темноволоса, коротко стрижена, з довгим косим чубом, що прикривав шрам на лобі. Вона трохи накульгувала на ліву ногу, коли підійшла до столу, за яким сиділа друга, − худорлява, бліда, з кучерявим каштановим волоссям, − підписуючи всім охочим свої книжки. Сьогодні була чергова зустріч із читачами. Роман, який вона так швидко написала, усупереч різним проблемам у сучасній видавничій справі, надрукували, і він відразу став популярним.

Юна письменниця не сподівалася й на соту частку від здобутого успіху. Але ставилася до цього спокійно. Люб’язно роздавала автографи своїм прихильникам. Її не цікавили увага, популярність, та й навряд чи письменник може бути по-справжньому популярним. Інша річ співаки, актори, спортсмени… А книжки мало хто читає. Мабуть, самі лише письменники й читають. Для дівчини було значно важливіше просто потримати в руках власну книжку − справжню, з усіма реквізитами, у якісній кольоровій обкладинці, зі своїм фото. Але й такі зустрічі були приємні. Серед різних людей, які співали їй дифірамби, виголошували пафосні промови, кидалися модними незрозумілими термінами, щоб показати свою ерудицію й освіченість, траплялися часом справді цікаві особистості, з якими хотілося поспілкуватися довше, почути їхню думку про твір (хай навіть ці люди дуже далекі від літератури), просто пізнати їх краще.

Коли до столу наблизилася ця незнайома дівчина, вона чомусь одразу її виокремила з-поміж решти читачів. У незнайомки був дуже хворобливий вигляд, наче пережила якусь травму, проте мала блискучі, життєрадісні очі. Вона простягла свій примірник для автографа і просто сказала:

− Підпишіть, будь ласка, для Юлії Альданової.

Письменниця написала якусь небанальну фразу, залишила автограф і повернула книжку. Здавалося, ніби вона знає цю дівчину. Чи просто та належала до людей, до яких одразу, з першого погляду відчуваєш симпатію.

Юлія подякувала, всміхнулася й попрямувала до виходу. І була тепер цілком щаслива. Вона побачила свого реципієнта, побачила Книжку, побачила, що вони потрібні людям, читачам. Вона вже майже видужала, а останні два дні перебувала в стані дивного піднесення. Таке враження, що до неї хтось намагався під’єднатися (мабуть, уже готова записувати). Цікаво, хто це буде? Каміла? Оксентій? А може, сам Метр? І про що ж буде ця Книжка?..

Травень, 2009 р.

Назад. Відтінки чорного

І. Книгарня

− Він його вбив! Розумієте? Вбив!!! Отак просто йому захотілося.

Аврора волала на всю Широку Залу Для Вузьких Засідань, хоч там, окрім Метра та Іллі, нікого не було.

− А як же я? А порадитися зі мною? Моє слово більше нічого не важить?

Ілля сидів у кріслі біля одного з дзеркал і думав щось своє. Мабуть, він так звик до істерик дівчини, з якою йому доводилося ділити одного реципієнта на двох, що вже й не зважав на них і навчився абстрагуватися від ситуації, не беручи її близько до серця.

А от Метр таких концертів не любив.

− Авроро, заспокойся. Не треба так волати. Ми не глухі. Здавався спокійним, хоч усередині, певно, ледь стримувався, бо ненавидів, коли хтось не контролював своїх емоцій.

Останню фразу вимовив із притиском, тож Аврора зрозуміла, що Метра роздратувала її поведінка. Тому вже тихіше, з якоюсь дитячою образою в голосі мовила:

− Але ж то наш спільний реципієнт. І якщо вже його свідомість для нас як комуналка, то треба дотримуватися правил, що їх диктує спільне прожиття. Слід ураховувати потреби іншого…

Тут уже Ілля підняв голову.

− Не порівнюй непорівнюваного. − Він не підвищував голосу (така вже особливість характеру), але вочевидь був обурений. − Я пишу для Дениса книжки, я придумав для нього цього міфічного Гната і я маю повне право його вбити,